Факторинг чи відступлення права вимоги: що говорить закон та суд

Цивільним кодексом України передбачена можливість заміни кредитора у зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору. Відповідний правочин повинен бути вчиненим у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким відступається.

На практиці реалізація такої можливості достатньо часто призводить до виникнення спору щодо правової природи такого відступлення: чи дійсно це відступлення права вимоги, чи, можливо, мало місце укладення договору факторингу. Аргументи щодо дійсної природи цих двох правочинів та їх розмежування трактуються сторонами та судом не завжди однозначно. Тож що варто врахувати при розмежуванні таких правочинів?

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 навела ознаки, притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов’язку у конкретному зобов’язанні; 2) зобов’язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним чи безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов’язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов’язанні.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов’язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються ЦК України, ГК України, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України (ст. 350 ГК України).

Відповідно до положень ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст. 1079 ЦК України).

Згідно із ч. 1  ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги: торгівля валютними цінностями; залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій; фінансові платіжні послуги; у сфері страхування; діяльність у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринках капіталу; факторинг; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». Отже, факторинг є фінансовою послугою.

У п. 5 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону зазначено: фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в ст. 6 Закону.

Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити (ч.  1 ст. 6 Закону): назву документа; назву, адресу та реквізити суб’єкта господарювання; відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання – для фізичної особи, найменування та місцезнаходження – для юридичної особи; найменування фінансової операції; розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;   підтвердження, що інформація, зазначена в ч. 2 ст. 12 цього Закону, надана клієнту; інші умови за згодою сторін; підписи сторін.

Відповідно до п. 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231», до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів – суб’єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: йому притаманний специфічний суб’єктний склад (клієнт – фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор – банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник – набувач послуг чи товарів за первинним договором); його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; вимоги до форми такого договору визначені у ст. 6 Закону про фінансові послуги.

В постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: предметом договору є надання фінансової послуги за плату; зобов’язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Згідно із ЦК України договір факторингу передбачає, що фактор передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 зазначила про те, що така плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит).

Натомість грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв’язку з її продажем останньому або з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом ч. 2 ст. 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Отже, договір факторингу є змішаним договором, який обов’язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.